ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ

У період відродження національної самосвідомості доречно сягнути витоків стародавньої Русі - часу заснування Київської держави русинів, пращурів українців, перегорнути сторінки історії багатостраждальної України - боротьби проти татаро-монгольського поневолення, національно-визвольного руху українського козацтва, трагедії січових стрільців, українського селянства, інтелігенції тощо. Ознайомити дітей з історичними подіями, що відбувалися в часи Київської Русі, можна за допомогою "Історії України для дітей" Ангіна Лотоцького, яка друкується в журналах "Дошкільне виховання". Історичний підхід зумовить також потребу ознайомлення дітей з національною символікою: спочатку, пов'язаною з природою України (вербою, калиною), а потім з її державним устроєм, історією (тризуб). Зараз розробляється і систематизується багато занять, спрямованих на вирішення даної проблеми.

За даними педагогів, психологів саме дошкільний вік є найблагодатнішим ґрунтом для засівання будь-яких основ виховного процесу. Саме в цьому віці дитина починає набувати форми навчальної діяльності, спеціально спрямовані дорослими на засвоєння дітьми людського досвіду. Діти дошкільного віку охоче включаються в таку діяльність. Тоді, за Г.С.Костюком, «у них виникають почуття гордості, власної гідності».

Значення народознавства як дієвого виховного засобу відображено в дослідженнях відомих вітчизняних учених: М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Костомарова, А.Могильницького, Г.Сковороди, І.Франка, К.Ушинського.

Основним принципом народознавчої науки, безперечно, є народність.

Принцип народності у вихованні підростаючого покоління в 40-50-х рр.

минулого століття висунув К. Д. Ушинський. Він був перекопаний у тому, що

тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб'єкт,

глибоко вірив у принцип «народ поза народністю, що тіло без душі»,

обґрунтував його та намагався впровадити в практику виховання. Народне

виховання, побудоване на народних традиціях, на думку К. Д. Ушинського, має

З

такий позитивний виховний потенціал, якого не мають навіть найкращі абстрактні педагогічні системи.

Принцип народності у вихованні відстоював і В.О. Сухомлинський. Вченого дуже турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, діти не знали коріння свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів. У листі до дослідника чуваської етнопедагогіки Г. Волкова він писав: «Про народну педагогіку ніхто серйозно до цього часу не думав і, очевидно, це завдало великої шкоди педагогіці. Я впевнений, що народна педагогіка - це зібрання духовного життя народу. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу».

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є підґрунтям побудови національного дитячого закладу, фундатором якого в Україні була С.Ф. Русова (70-ті рр. XIX ст.). Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток», тому виховання має бути національним. Ідеї С.Ф. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє втілення у проекті сучасної концепції національного навчального закладу в Україні. В ній зазначається, що специфіка сучасного українського національного навчального закладу полягає «...у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість — обов'язкові складники духовно багатої особистості».

Методика ознайомлення дітей з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі. Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільнятами тісно пов'язане з принципом регіонального підходу в ознайомленні з народознавчим матеріалом. Ще К.Д. Ушинський застерігав, що курс вітчизнознавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості», оскільки дітям властивий, за його висловом, «інстинкт місцевості»,

любов до краю, де вони народились і зросли. Крім того, вікові особливості дітей дошкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави.

Питаннями впровадження засобів народознавства у виховний процес займалися такі науковці, як С.Гончаренко, О.Вишнеіський, В.Кузь, І.Лебідь, О.Масляницька, А.Погрібний, Ю.Руденко, М.Стельмахович та інші. Обґрунтували використання українських традицій у різних напрямах виховання Т.Дем’янюк, О.Гевко, Н.Косарєва, Т. Кочнева, В.Струманський, В.Федоров та інші.

Першу спробу створити окрему програму з народознавства для виховання дітей дошкільного віку зробила О.П.Макаренко. Віддаючи належне автору, слід зазначити, що для кожної вікової групи визначено тематику занять і розроблено конспекти - на 2 заняття на квартал. Тематика занять цікава і доступна дітям. Але структура і зміст програми занадто схематичні, швидше нагадують відповідні методичні рекомендації, які, до того ж, обмежують народознавчу роботу з дітьми заняттями та вечорами розваг. Отже, вихователі можуть використовувати цей посібник лише в окремих випадках. На наш погляд           найбільш повно       і доцільно представлено зміст

народознавчого матеріалу для дітей дошкільного віку у тематичній програмі „Мій рідний край, моя земля. Українське народознавство у дошкільному закладі” (За редакцією А.М.Богуш і В.І.Ян). Програма охоплює 11 розділів. Серед них - „Україно моя. Батьківщино моя”, „Символи України”, „Родовід. Родинне деревце”, „Побут України”, „Національні традиції та свята”, „Слово рідне, мова рідна”, „Народні ігри”, „Народна метеорологія”, „Українське національне мистецтво”, „Народно-декоративне мистецтво та промисли”, „Рідна природа”. Чіткою і зручною для практиків є структура програми. Слушно те, що програма побудована за регіональним принципом ознайомлення дітей з рідним краєм, який перегукується із загальнодидактичним принципом - від близького до

далекого, від знайомого до незнайомого. Проте, безумовно, авторський колектив був неспроможний повною мірою охопити специфіку всіх регіонів України. Це має здійснюватися на місцях творчо працюючими спеціалістами дошкільного виховання, але без однобічного захоплення місцевим матеріалом.